20 липня 1944 року на полонині Руна була висаджена десантна група на чолі з Героєм Радянського Союзу підполковником Олександром Тканком.
На групу, що складалась з тринадцяти диверсантів і отримала спецпідготовку на базі УШПР у селі Обарові на Рівенщині, були покладені великі надії. До середини липня 44-го року на Закарпатті були висаджені сім десантних груп: Олекси Борканюка, Ференца Патакі, ім. Суворова, ім. Ватутіна, І.Маслова, С.Сопілкова, В.Бурого, І.Косика. Перші три були розгромлені повністю, а наступні чотири, зазнавши серйозних втрат під час висадки і переслідувані угорськими солдатами, не змогли розгорнутись і завдавати тилам ворога серйозної шкоди. Тому на Тканка та його людей були покладені особливі сподівання.
Сам Олександр Васильович Тканко на той період був не просто досвідченим диверсантом, а легендою розвідки та диверсії. Ще у липні 1942 року він, колишній вчитель історії, директор педучилища, розробив і подав у політуправління Сталінградського фронту план знищення ворожих аеродромів за допомогою десантів. Ініціативу було схвалено і йому ж доручено реалізували задум. 17 вересня 1942 року Тканко на чолі групи з 23 десантників висадились на один з німецьких аеродромів і повністю його знищили, після чого на протязі п’яти місяців група успішно рейдувала тилами ворога, здійснюючи диверсії. Пізніше Олександр Васильович ще тричі висаджувався на ворожі аеродроми і, розгромивши їх , без втрат повертався до своїх. Але найвдалішою операцією Тканка було знищення великої групи німецької бронетехніки під час переправи через Дніпро. Командир Олександр Тканко , переодягнувшись у мундир німецького сержанта, а розвідник Роберт Клейн - у мундир полковника німецького генштабу, створивши паніку на переправі, згрупували велику кількість танків та самохідок противника і навели на них авіацію. Розгром був катастрофічний. Саме за цю операцію Тканко і Клейн були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. А на початку 44-го люди Тканка вже діяла у Північній Буковині…
Отже, на базі у Обарові у групу входили ті, хто побував з Олександром Васильовичем у багатьох операціях, і неодноразово бачили свого командира у справі…вони його, а він їх… Це були Самійло Мариненко. Зінаїда Крестьянінова, Касим Кайсенов, Олексій Потиленко, Костянтин Спіжевий, Арташ Гаспарян, Ціала Джавахія, Андрій Якубович, Дмитро Поп, Михайло Астаф’єв, Олексій Страх, Григорій Алексеєнко.
Саме у цьому складі і висадились 20 липня 1944року на полонині Руна радянські десантники. Висадились без будь-яких орієнтирів, сигнальних вогнищ. Стрибнули у темну безодню, у невідоме… Тому і приземлення не було цілком вдалим: четверо диверсантів Олексій Страх, Григорій Алексеєнко, Андрій Якубович та Арташ Гаспарян були віднесені вітром у сторону і лише за три тижні об’єднались з рештками загону. Інші, приземлившись на північно-західній частині полонини, мали травми: Потиленко пошкодив щелепу, Тканко і Поп вивихнули ноги. Але справжня біда сталась з Зіною Крестьяніною, котра повисла на величезній смереці над прірвою. Крики радистки про допомогу почули не лише десантники, але і угорські солдати. Зав’язався бій, який Г. Алексеєнко у книзі «Вогні у міжгір’ях» назвав «Боєм за смереку». Не дивлячись на зусилля, врятувати Крестьянінову не вдалось і вона загинула. Разом з тілом до рук угорців потрапили і шифродокументи до рації (сама рація знаходилась у Гаспаряна), після чого диверсанти були на цілий місяць позбавлені зв’язку з Центром. При першому сеансі радіозв’язку в УШПР з недовірою поставились до відкритого тексту радиста Гаспаряна і вимагали відповісти на питання, котрі могли знати лише Гаспарян або Тканко.
Щодо тіла радистки, то карателі залишили його там же, під смерекою, на з’їдання хижакам. Але селянин Василь Галаговець поховав його спочатку у лісі, а після приходу радянської армії останки Зіни Крестьянікової перепоховали у селі Люта, а пізніше – у парку районного центру. Сам Галаговець загинув, звільняючи землі Словаччини.
Але це все було пізніше, а тоді, у кінці липня 44-го, десантники бились за виживання. Зрозумівши , що ця група краще підготовлена і живучіша за попередні, окупаційна влада почала боротьбу не лише військову, але і пропагандистку. Місцева газета «Русское слово» 22 липня писала: «Из официальных мест сообщают: для борьбы с партизанскими группами на ряду с организованной уже наблюдательной службой необходимо также сотрудничество гражданского населения. Партизаны спускаются при помощи парашютов, как в гражданской одежде, так и в немецкой или угорской воинских формах. Их целью является саботаж: разрушения и поджоги. Чтобы они своё задание не смогли привести в исполнение, каждый мадьярский гражданин должен считать своим патриотическим долгом сразу же заявлять о замеченных им партизанах властям». Та здавати «руських» ніхто не хотів. Селяни великими групами йшли у гори, таким чином поповнюючи ряди партизан. Так з серпня по жовтень група Тканка розрослась з 13 десантників до 871 чоловік. Це вже була сила.
7 вересня 1944 року на базу Тканка, люди якого на той час вже контролювали полонину Руну та велику кількість сіл Перечинщини та Березнянщини, висадилась перша група «чехословацького партизанського загону В.Русина». Друга частина групи повернулась назад, бо літак був обстріляний зенітками і не знайшов сигнальних вогнів. Лише 13 вересня ці десантники успішно приземлились і 14 вересня Русин передав радіограму: «…прибув до Тканка. Чотири чоловіка травмовані. Два мішки не знайдені. Русин». Але вже 17 вересня його бійці вийшли у район дій Свалява – Мукачево. Всіх «чехословацьких партизан» було 14 чоловік: закарпатців Василь Русин, Микола Логойда, Іван Фабрицій, Ілля Печкан, Василь Мишко, Лука Святиня, Дмитро Керечун, Павло Зозуля, Іван Шеба, Михайло Русин, Іван Попович, латиша Івана Стендера, уральця Дмитра Волченка, осетинки Леніни Джанаєвої, волинянина Володимира Павленка, українців-східняків В’ячеслава Гаркавенка, Петра Глушка, Володимира Турика. На час з’єднання з регулярною радянською армією загін нараховував 250 бійців. У мирний час Василь Павлович сам розповів про свій бойовий шлях у мемуарах «На крутих перевалах»
15 жовтня 1944 року на партизанській базі з’єднання О.Тканка штабом партизанського руху 4-го Українського фронту були десантовані інтернаціональні групи Василя Буянова та Володимира Хоменка.
Угорський партизанський загін Буянова (раніше він воював у партизанському з’єднанні О.Сабурова) був сформований у Станіславі з 23диверсантів, зокрема 14 угорців, які закінчили антифашистські школи, 6 росіян, 2 українців і 1 узбека. Комісаром загону був Я.Ленчеш, начальником штабу – Л.Черба, заступником командира по розвідці – В.Яковенко, заступником командира по диверсіях – А.Ларкін, лікарем – В.Понов, радистами – В.Гончаров та К.Сташевська, бійцями загону – угорці К.Букор, Д.Берені, Б.Гарай, Д.Єреш, А.Міклош, Т.Пастор, Б.Ромбош, Ф.Шімон, Д.Шіпош, К.Шурані, Л.Шуте, М.Югас, а також Б.Турсумуратов і М. Погудін. Район бойових дій – Шарошпоток – Мішкольц у Північній Угорщині. Угорці назвали загін іменем Ференца Ракоці. Група складалась з двох відділень: розвідки і підривників. Перше очолював В.Яковенко, друге Б.Турсумуратов.
Лікар В.Панов, бійці К.Букор і А.Міклош були поранені і залишилися у з’єднані О.Тканка. 17 жовтня 1944 року група вирушила у рейд у район бойових дій. Пізніше, у звіті про дії групи, В.Буянок вказав, що 20 жовтня в околиці села Оріховці дезертирували 4 десантники: Л.Черба, Д.Єреш, К.Гарай і Л.Шуте. Як виявилось це було не так. З архівних даних видно, що згадані партизани. не знайшовши своїх, приєдналися до тканківців групи Д.Салищева, яка 22-24 жовтня у Горянах роззброїла підрозділ угорських солдат, 24 жовтня роззброїла солдат у селах Худльові, Дібровці, Ярку. При цьому відзначились бійці Л.Черба, К.Гарай і Л.Шуте. В зв’язку з тим, що В.Буянов не знайшов начальника штабу, він попросив штаб партизанського руху фронту змінити район бойових дій. Так 22 жовтня було вказано новий маршрут - рейд на Кошице через Перечин – Ужгород. 25 жовтня загін опинився на ділянці дороги Убля – Тибава і був блокований біля села Конюш на словацькій території. В районі села Завадка група об’єдналася з радянською регулярною армією.
До складу партизанського загону В.Хоменка, якому було присвоєно ім’я В.І.Леніна, входили начальник штабу Л.Хотин, заступник командира по розвідці Г.Ткаченко, заступник командира Д.Секеряну, радист В.Пахомов, медсестра К.Гончарова, українські та російські бійці В.Голуб, І. Басистий, А.Литвинчук, Ф. Мосійчук, І.Наголюк, В.Савостін, І.Турицький, А.Хільчук, І.Шах, румунські бійці – І.Лунгу, Б.Станку, М.Мойса. Група діяла на залізниці Чинадійово – Мукачево – Чоп – Ужгород. У районі Пузняківців вони роззброїли підрозділ угорців. Через 2 дні між Чинадійовом і Мукачевом підірвали військовий потяг. Між Мукачевом і В. Визницею атакували 2 автомашини ворога, знищили 11 і взяли в полон 27 угорських солдат.
Література:
Нариси історії Закарпаття. Т.II (1918-1945) Редакційна колегія: І.Гранчак, Е.Балагурі, І.Грицак, В.Ілько, І.Поп: історія. - Ужгород, видавництво «Закарпаття», 1995 – 663с.
Довганич О.Д., Пашкуй З.А., Троян М.В. Закарпаття в роки війни. – Ужгород: Карпати, 1990. – 171с.
Алексеєнко Г.Д., Бабидорич М.І. Вогні у міжгір’ях. – Ужгород: Карпати, 1981. – 256с.
Русин В.П. На крутих перевалах. – К.: Політвидав України, 1983. – 267с.
